Кілька спогадів про поїздку до Києва семінарійної спільноти із уст учасників у художньому розповідному стилі.
02.12.2013 День перший
Здійснилося. Нарешті, Львівська Духовна Семінарія Святого Духа у кількості 58 чоловік та на чолі із отцями-провідниками ректором Ігорем Бойком, префектами Михайлом Шкрібинцем та Ярославом Микитчином вирушили в Київ на всеукраїнський народний Євромайдан. Таким чином, 2 листопада 2013 року о 17:00 год. семінаристи взяли курс на Київ. Дорога виявилася не надто легкою, адже не обійшлося без пригод – кілька моментів блукання лише додали їй авантюрності та несподіваності. На щастя, пригодницький характер мандрів обмежився лише цим. Відтак, близько 04:30 год. кожному подорожньому відкрилася довгоочікувана, та вже настільки жадана панорама Київської Трьохсвятительської Духовної Семінарії УГКЦ, яка радо погодилася надати «дах над головою» та не тільки своїм співбратам зі Львова. Тому, ми із задоволенням вклалися у спальні мішки та тихої поринули в сон, сповнені сподівань та домислів стосовно завтрашнього дня.
03.12.2013 День другий
Опісля спокійної та довгоочікуваної ночі, проведеної в спальних мішках, проте у затишку семінарійної домівки київських співбратів, Львівська Духовна Семінарія Святого Духа розпочала свій другий революційний день. Божественна Літургія та слова отців-ректорів стали чудовою підготовкою до революції, побудованій на правді та скріпленій неземною любов’ю. «Наш майдан повинен розпочинатися із майдану у нашій душі», - висловився отець Петро Жук, ректор Київської Трьохсвятительської Духовної Семінарії, нагадавши, що у кожному моменті свого життя людина стоїть перед вибором добра чи зла, перед перспективою двох шляхів життєвих мандрів. Наш шлях пролягає стежками правди та любові, солідарності та дружньої підтримки щодо свого ближнього, щодо своєї держави, а навіть, стосовно свого ворога. Любов потребує діяльності, вона не може замикатися в одній особі та снувати дебрями теорій та «сухих» тверджень. Любов завжди відкривається на іншу особу, даруючи себе всеціло, аж до останньої краплини крові.
Тому, посмакувавши апетитний сніданок, приготовлений сестрами-монахинями із Київської Семінарії, за що й висловлюємо їм сердечну вдячність, семінаристи направилися на Майдан Незалежності, на всеукраїнський майдан. Однак, ця подорож стала особливою та незабутньою для кожного її учасника: розтягнувши величезний синьо-жовтий стяг нашої держави, взявши у руки плакат із гербом Семінарії та гаслом: «З Богом – до перемоги» та із гучной та невмирущою україською піснею на устах, впевненою та організованою ходою семінарійна спільнота обох Семінарії направилася поблизу Київської Міської Державної Адміністрації через Майдан Незалежності й аж до Верховної Ради України, де в цей час відбувалося слухання стосовно висловлення недовіри теперішньому уряду нашої держави. Усі люди, які траплялися на нашому шляху були щиро подивовані та з сльозами на очах та гучними аплодисментами зустрічали майбутнє духовенство нашої Церкви, яке засвідчило свою присутність серед свого народу, навіть, у важких та непевних обставинах.
Прибувши на мітинг, Семінарія розчинилася серед багатолюдного натовпу, намагаючись впроваджувати знайомства та дух християнства навколо ближніх. Відтак, із ініціативи отця-ректора Ігоря Бойка, що опинився на імпровізованій сцені у виді автомобіля та кількох колонок з мікрофоном уся громада мітингувальників єдиними устами та єдиним серцем завела Ісусову молитву. Дивно було бачити, що навіть внутрішні війська, які оточили будівлю Верховної Ради України, шевелили губами та намагалися повторювати молитву. Тиха молитва заволоділа кількома хвилинами мітингувальників, замість окриків та протестів чи слів злоби та розпачу.
І знову – на Майдан! Проте, голод розпочинав чинити опір мирній демонстрації, тому брати направилися харчуватися: дехто потрапив до польової кухні на Майдані, інші – ласували картоплею на вул. Банковій, а ще інші – скористалися із гостинності Михайлівського Золотоверхового Собору, який радо надавав їжу усім мітингувальникам. Справді вражала гостинність та щедрість людей, які частували не тільки їжею, але й добрим словом та усмішкою. Саме у такі моменти відчувалася спільність цієї справи, єдиність сердець та помислів. Саме такі миттєвості пробуджували гордість за свою Вітчизну, яка керується християнськими цінностями – «Європейська країна із християнським обличчям», як стверджував Патріарх УГКЦ Святослав (Шевчук).
Легкими кроками сутінки заволодівали днем, а семінаристи за допомогою метро поспішили до станції «Лівобережна», неподалік якої розташований Патріарший Собор Воскресіння Христового. «Рідна домівка», як його назвав Блаженніший Святослав (Шевчук) вже очікувала на своїх синів й о 18:00 год. під акомпонемент співу братів розпочалася Вечірня із Литією в навечір’я празника Введення в храм Пресвятої Богородиці. У кінцевому слові Патріарх Святослав висловив слова радості стосовно візиту львів’ян до Києва: «Батько не може не радуватися, коли його сини повертаються у рідну домівку». Також Блаженніший щиро привітав усіх братчиків Братства «Введення в храм Пресвятої Богородиці» із їхнім святом. Вартує нагадати, що у свій час, позначений присутністю у Семінарії Блаженніший був духівником Братства. Після вечірнього богослужіння на братів очікувала вечеря в стінах Київської Трьохсвятительської Духовної Семінарії, під час якої отець-ректор Ігор Бойко висловив вдячність усій спільноті Семінарії, починаючи від сестер, які нас частували стравами та завершуючи отцем Петром Жуком, ректором Семінарії, що радо гостинно надав притулок та «дах над головою». У свою чергу, отець Петро Жук наголосив на тому, що Семінарія у Києві є нашим спільним домом, який відкритий для кожного у будь-який час.
Ніч та втома заволодівали подорожніми й кожен учасник готувався до сну. Однак, раптом дзвонить телефон й здивований отець-ректор оголошує дивовижну новину – Руслана (Лижичко) запрошує Семінарію зі Львова на головну сцену майдану! Радісні окрики змінюються трепетом та хвилюванням, проте, втрачати такий шанс не хотілося нікому. Тому, розпочалася посилена підготовка до виступу, що тривала близько трьох годин і включала в себе укладення програми у Київській Семінарії, нічне повернення на Майдан Незалежності та очікування, репетиції в Будинку профспілки, захваченої мітингувальниками. Відтак, зустріч із Русланою, яка побажала нам наповнити майдан молитовною енергією, що вселяла б надію та спокій у серця людей. 01:45 год. – Львівська Духовна Семінарія Святого Духа з’являється на головній сцені майдану: вступне слово отця-ректора із висловом солідарності нашої Української Греко-Католицької Церкви із усіма утисненими та пригнобленими, з усіма мирними мітингувальниками, що відстоюють свої прагнення та прагнення своїх дітей. Відтак, семінаристи на чолі з отцями Ігорем Бойком, ректором Семінарії, Орестом Демком, віце-ректором Семінарії та Ярославом Микитчином, префектом, розпочали Ісусову молитву, втихомиривши та умиротворивши усе навколо. Опісля, відбувся імпровізований концерт, на якому прозвучали Гімн України, «Червона рута», «Надія є», «Україна», «Лента за лентою», «Старенький трамвай» та інші безсмертні композиції, які поправу можна вже назвати народними. Кінцевою композицією став Гімн України на мелодію Гімну Європейського Союзу, виконаний із Русланою (Лижичко) – незабутній виступ для всієї нашої Семінарії. Майдан, запалений емоціями й дещо виснажені брати-семінаристи – таким став результат другого революційного дня в Києві.
04.12.2013 День третій
Празник Введення в храм Пресвятої Богородиці, Патріарший Собор Воскресіння Христового в Києві, Блаженніший Святослав (Шевчук) у співслужінні із Владикою Богданом (Дзюрахом), Секретарем Синоду Єпископів УГКЦ та багатьма священиками – саме в такій панорамі повстав новий день семінарійної спільноти у Києві. Втомлені опісля багатої емоціями ночі, однак піднесені молитовним духом, наповнені увагою та зосередженістю, щасливі від можливості перебування разом із своїм Батьком. Празник, проведення якого у цих стінах навіть не могли уявити усвоїх мріях. «День, який ми переживаємо, є не тільки сповнений тривоги, а й надії, тому що в наших пошуках ми, християни, робимо крок до Бога. Навіть у такий непростий час ми не сходимо з дороги Його заповідей, - заповідей любові до Бога і ближнього. Святкуючи свято Богородиці, ми разом з нею робимо свято понад агресією, насиллям, ненавистю. І своєю дорогою показуємо дорогу всьому українському народові, яка є дорогою виходу з тої непростої ситуації, що в ній ми опинилися. Бо немає іншої дороги, якою ми повинні йти, як дорога Христових заповідей, - та дорога, котрою є сам Христос. Бо Він сказав: «Я є Дорога, Істина і Життя», - лунало із вуст Блаженнішого Святослав на проповіді. А відтак, надзвичайно теплі слова вдячності, якою ділиться Батько із своїми синами: «Вітаю всіх наших священиків із різних міст і сіл, які прибули, аби бути разом зі своїм народом. Вітаю братів-семінаристів, зокрема з Львівської духовної семінарії, які на чолі з ректором і віце-ректором прийшли, щоб послужити людям на Майдані. Вітаю всіх вас, які, можливо, як Пречиста Діва Марія, покинули свої теплі домівки й прийшли сьогодні до столиці нашої України, щоб шукати дорогу до надії, до кращого майбутнього для нашої держави і для нашого народу». Спільне фото на згадку про історичну подію зустрічі у Патріаршому Соборі й настанови Блаженнішого Святослава – й семінаристи відправилися у підвальні приміщення Собору, де для них гостинно відкрилася панорама патріаршої станиці для всіх мітингувальників, бідних, пригноблених та всіх людей доброї волі. Усміхнені обличчя молодих волонтерів, теплі слова підтримки та щедре частування відкривають істинне обличчя християнства та віри, що діє, заради людини, любові, яка жертвує та обдаровує свого ближнього. Підкріпившись силами та погрівшись у теплій атмосфері дружби та любові семінарійна спільнота, яка складалася із братів Львівської та Київської Семінарій направилася в черговий раз на Майдан.
Хода семінаристів та духовенства розпочалася від станції метро «Театральна» й пролягала крізь Майдан, будівлю Верховної Ради України й аж до площі поблизу Михайлівського Золотоверхого Собору. Поблизу будівлі Верховної Ради України Семінарія зіткнулася лицем до лиця із внутрішніми військами України та спецзагонами «Беркут», які заблокували вулиці навколо цієї будівлі. Однак, Ісусова молитва, що лунала в цей час із уст подорожуючих вселяла впевненість та сіяла спокій. Особливої наснаги додавали радісні вигуки перехожих людей, яких розчулили піснеспіви та присутність Церкви серед народу, поблизу свого ближнього, який змагається за правду та справедливість.
Михайлівська площа у цей день стала місцем зустрічі мітингувальників, які направлялися до Шевченківського суду, де відбувалося слухання стосовно затриманих під час заворушень на вул. Банковій. Серед затриманих опинилися невинні люди, які лише допомагали пораненим чи відстоювали свої прагнення у мирі та спокої. Тому, поспівавши релігійних пісень, семінарійна колона приєдналася до колони мітингувальників, які направлялися до суду. Під стінами суду Семінарія не виступала із політичними гаслами чи закликами, а свідчила свою солідарність із невинно затриманими та верховенство правди, якою є Христос. Молитва за Україну та її кращу долю не сходила із вуст семінаристів ні на мить. На завершення мітингу для семінаристів відкрилися двері обителі Отців Василіян, де вони мали змогу погрітися та відпочити.
Відтак, семінарійний шлях знову проклався на Майдан, де із домівок збиралися тисячі людей, яким не байдужа їхня країна та майбутнє, які готові присвятити свій час для рідної Неньки-України та для свого ближнього. Постава людей на Майдані справляла незабутнє враження, а їхня відкритість повинна послужити прикладом для наслідування у сучасному суспільстві, що закривається у власному егоїзмі та пошуках вигоди. «Майдан – це найбезпечніше місце у Києві», - як сказав один із жителів наметового містечка, спорудженого тут, і як на мене, ця безпека створена величезним вибухом довіри, який заволодів Майданом та людьми, що на ньому перебувають. Водночас, «Без молитви не може бути нашої країни», - за словами ще одного перехожого, який був глибоко подивований присутністю такої кількості духовенства. Інколи здавалося, що чорний підрясник справляв більше враження у серцях людей, аніж заклики громадських діячів із сцени, адже люди потребують цього духовного стержня, на який можна опертися у ці непевні часи нашої держави, люди потребують присутності Церкви на Майдані, тому що прагнуть стояти за правду до кінця.
На завершення цього останнього дня подорожі Семінарія вже вкотре направилася до батьківського дому, в Патріарший Собор Воскресіння Христового. Попрощавшись із волонтерами та священиками на станиці у підвальних приміщеннях, висловивши слова подяки, вилиті у пісні Львівська Духовна Семінарія Святого Духа сказала «до зустрічі» Києву та передала естафету духовного проводу на Майдані Івано-Франківській Духовній Семінарії імені святого священномученика Йосафата, Дрогобицькій Духовній Семінарії блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима, які сповнюють своє служіння тут вже від першого дня та, звичайно, Київській Трьохсвятительській Духовній Семінарії.
Саме такими спогадами врізалася перша поїздка у Київ на Майдан. І серед цих спогадів поруч витають сподівання, що не буде ця подорож останньою, а лише першим кроком, «першою ластівкою». Тому, далі буде, як говориться…
Враження від учасників поїздки:
«Наша присутність у столиці України, а зокрема, на центральному Євромайдані, увінчалась великим досвідом як для нас, так і для тих людей, які стоять за добре майбутнє нашої Батьківщини. Адже там можна побачити справді відданих своїй ідеї людей, які свідчать на цілий світ бачення свободи для України та її народу. Так, це справді важко передати словами атмосферу, яка підносить на дусі і укріплює розуміння про цінності, які плекає кожний громадянин нашої Батьківщини. Все це, особисто я відчув в той момент, коли ми, близько ста семінаристів і священиків, йшли майданом з великим прапором, співаючи українських пісень. В цей час перехожі, які зустрічали нас, аплодували зі словами «Молодці» і підспівували, чим дякували нам за підтримку і солідарність з ними. Також особливі враження залишили люди, з якими ми спілкувались, які просто підходили поговорити і спільно помолитись, які брались за наш прапор і крокували з нами вулицями міста, щоб засвідчити, що з Богом ми все зможемо, що з Його допомогою всі ми здобудемо те, чого прагнемо» (брат Михайло Глов’як, студент IV курсу).
«Перебування у Києві на Майдані Незалежності разом із мітингувальниками було не довгим. Два дні, з однієї сторони, це дуже мало супроти того, що деякі люди на цій площі перебувають від першого дня Євромайдану. Однак цих два дні для мене стали особливими, оскільки я міг побачити різних людей, які своєю жертовністю зворушили моє серце і стали для мене добрим прикладом для наслідування. Цим людям, імена яких мені невідомі, я б хотів висловити свою вдячність за те, що вони віддали багато своєї сили для того, щоб дати силу іншим особам, готуючи для них їжу, чай, каву; відтак, усе це, якщо була потреба, розносячи, переживаючи, щоб ніхто не залишився голодним. Не маючи добрих умов для приготування страв, оскільки дуже часто це робилося на холоді, вони змогли перебороти самих себе і з Божою допомогою могли належно виконати завдання, яке вони взяли на свої плечі» (брат Тарас Пиріг, студент IV курсу).
«Стоячи на майдані разом з братами семінарії та іншими людьми, я з кожною наступною хвилиною ще більше запевнявся в тому, що Бог, даючи випробовування, дає і людей, які б допомагали через них перейти та ще більше утвердитися у вірі. Як приклад, хочу навести ситуацію, яка відбулася біля Верховної Ради. Підійшовши з прапором, який несли брати семінаристи до місця мітингу пікетувальників, ми почули виклики різних гасел, велику кількість промов високопосадовців, навіть, чули прямий ефір сесії Верховної Ради, яка ще більше обурювала людей та змушувала їхні серця ще швидше битися у прагненні досягнути істину. Але в одну мить все змінилося. На автомобілі, на якому були розміщені колонки і мікрофон, які функціонували як імпровізована сцена, я побачив постать нашого ректора, який почав проводити молитву. Незважаючи на те, що був дуже великий галас, всі люди як один затихли та почали молилися, просячи в Бога милосердя та прощення. Хочу затвердити, що такої щирої молитви, яку промовляли люди з різних частин регіонів, я вже давно не чув. На якусь мить я глянув на загін «Беркуту» і мені здалося, що вони також з нами перебувають у молитовному стані, в якому все знаходило своє місце і рівновагу, що призводило до того, що всі забули про ті події, які відбуваються навколо, та навіть більше, один чоловік після молитви сказав, що йому настільки було добре молитися, що він навіть не хотів її закінчувати. Стоявши біля нього, я почав усвідомлювати, якою великою силою володіє молитва, що в одну мить розчулює серце людини і вселяє в нього віру, надію, любов та прагнення до здобуття вільної та незалежної держави, на чолі якої були б громадяни, котрі б боялися розчарувати людей, а особливо тих, котрі прийшли на майдан, котрі усвідомили б, що від кожного рішення, від кожного їхнього вчинку залежить доля країни, доля їхніх дітей» (брат Андрій Грицайко, студент V курсу).
«Ми із захватом вивчаємо історію людства, та часто, коли історія твориться під нашим носом, ми її звикли пропускати мимо себе, аж наші діти будуть у захваті від небайдужих попередників… Та цими днями все було зовсім навпаки. Можуть забутись миті в пам’яті, але те, що лишається в серці – вічне. Хочу з патріотично піднесеною радістю сказати, що ті почуття, які лишились у мені після зустрічі з революційним Києвом – це те, за що завжди гордитимусь і про що захочу розповідати дітям і онукам. Не кожного дня переживаєш таку щиру любов до Батьківщини, більше того, не кожного дня ти можеш так близько стати до влади – її співтворцем, критиком, перетворювачем на все нове і, звісно, краще. Коли про різні події дивимось з телевізора чи слухаємо по радіо – одне почуття, але геть не до порівняння є те, з якою проникливістю промовляє реальність, коли із нею зустрітись – це, навіть, не подібно, але зовсім різне й інше. Щоб змінилась Україна, потрібно змінитись кожному українцеві, а щоб змінитись самому, потрібно торкнутися реальності повстанського Києва, який готовий до змін і робить готовими всіх, хто приходить і долучається до Майдану. Тому, щоб багато не теревенити, скажу краще, подібно як Ісус, коли Його учні питали: «Учителю, де проживаєш? – Ходіть і подивіться» (брат Володимир Битюга, студент IV курсу).
Відео матеріали тут
Джерело: stryi.ugcc.org.ua